ЧОМУ НИНІ, ЛЮДИНІ ПРАЦІ, ТАКЕ ЖИТТЯ
Хтось нерозумний сказав : якщо вже нема чого говорити, то потрібно говорити правду. Правду треба говорити завжди, навіть, коли тебе за неї ведуть на хрест. То ж, розумію, що, вкотре повертаючись до теми безробіття на сторінках газети, ризикую накликати на свою голову гнів і роздратування славутської влади. Та безробіття, болюча тема для нашого регіону і країни в цілому, продовжує, на жаль, прогресувати, і від цього нікуди не дінешся.
Виробництво скорочується, підприємства закриваються або переходять на неповний робочий день, робітників звільняють або відправляють у вимушені відпустки. За офіційними даними в славутському центрі зайнятості станом на 1.07.2009р. на обліку перебувало 1730 безробітних (973 в місті і 757 в районі). Рік тому, 1.07.2008р. їх було 1535(1070 в місті і 465 в районі). Отже, маємо ріст майже на 400 чоловік. Але на сьогодні й статистики не треба наводити (бо ж вона у нас й не все враховує). Сміливо стало говоритися по
телебаченню про приховане безробіття, коли люди погоджуються працювати по декілька годин на тиждень або лише рахуватися на підприємствах, з тим щоб не втратити надію, що робота – заробіток, колись буде.
Тож, говорити про вакансії, справа просто катастрофічна. Вже майже півроку в центрі зайнятості їх не було взагалі або були лише одиниці. Стабільно потрібні фахівці лише в Яблунівську психлікарню. Чи це не символічно? Правда, на момент написання цієї публікації з’явилися робочі місця на Романінському цегельному, покрівельному заводах, «Орбіті», але це лише одиниці некваліфікованих, низькооплачуваних професій. А
люди телефонують, йдуть в центр зайнятості в надії знайти хоч якусь роботу.
Так, майже десятирічний сумний досвід пошуків роботи давно переконав мене в тому, що вірити офіційним даним не варто, так як безробітних, які не стоять на обліку, завжди було в 3-4 рази більше зареєстрованих в ЦЗ. Це нікого не дивує, про це знають всі. Не лише про мене тут мова і Америки я не відкриваю. Знає про це і наша рідна славутська влада, але робить вигляд, що “в Багдаді все спокійно”. Звичайно, є об’єктивні причини безробіття,
в тому числі і криза. Дивує інше. Подивіться на заклади освіти, медицини, культури, інші бюджетні організації. Там працює сила-силенна пенсіонерів. Це стосується і державних закладів, де колишніми держслужбовцями і військовими (а пенсія у них чималенька ) аж кишить. В цей же час молоді спеціалісти з вищою освітою й люди 30-40років не можуть знайти роботу і змушені поповнювати лави безробітних або найматися на важкі некваліфіковані роботи. Кумівство, родинні, колишні службові та інші зв’язки, хабарництво
і підкуп славутських чиновників бюрократів - ось що є визначальним при прийомі на роботу в Славуті, а не професійність і порядність. Ось це є справжній стиль роботи нашого міського голови при вирішенні кадрових питань, так він бореться з масовим безробіттям в місті — далі продовжує збільшувати свої і без того роздуті штати. Звідки ж беруться кошти на утримання цих, нерідко заважаючих жити бюрократичних апаратів, якщо грошей не вистачає на саме необхідне? Для чого вони потрібні? Хіба, щоб малювати
нам життя гарним? Чи організовувати показуху, не вирішуючи наболілих проблем мешканця, який хоче жити від плодів своєї праці, а вирішуючи, певне не безкорисно для себе й наче для міста, проблеми заможних, спроможних збудувати супермаркети, інші заклади їхньої наживи. Але, де глузд, як нема совісті? Що ж можна ще з нас безробітних - неплатоспроможних здерти?
Не писав би на цю тему, якби не знав. Знаю й те, що це нічого не дасть — влада вкотре залишиться глухою до проблем знедолених і безробітних. Але треба ж щось робити, бо й водою на камінь капати, то ямка буде. Цього року мій старший син, здобувши вищу освіту, повернувся в рідне місто і теж шукає роботу. Як і молодший, який після закінчення школи цілий рік поневірявся по київських базарах то вантажником, то продавцем. Повернувся він зовсім
зміненим — у житті розчарованим і злим. Перший рік його самостійного життя виявився занадто жорстоким і немилосердним, він пізнав життя цього світу природне, і як виявилося — жорстоко дике. В школі чи в місті й у сім’ї до такого не готують. Що в його душі після цього страшного року, з яким відчуттям він житиме далі? Читаючи в пресі про виїзні прийоми громадян нашим міським головою, в селах – представниками райдержадміністрації, я щоразу думаю: з якими очима вони виступають перед славутчанами, як вони дивляться
їм у вічі, для чого говорять неправду? Як можуть вони, ситі, вдоволені, забезпечені всім необхідним, звертатися з якимись роз’ясненнями до людей, які не мають чим заплатити за квартиру за новими тарифами, яких держава кинула напризволяще, діти яких часто не мають чого їсти, в чому піти до школи? Невже їм не соромно?
Юрій Катишев
безробітний батько
безробітного сина
|
