Взаємостосунки людини з владою встановлені Богом. Але до таких ми ще не дожили, бо хто не хоче знати, хто не знає, хто знає але мовчить. Отже, нині напівбезбожне людство напрацювало три різні підходи до природи цих стосунків.
Перший підхід: влада — із власної милості обдаровує людей тими чи іншими правами. У людей стільки прав, скільки схотіла дати їм влада. Такий підхід у конституціях усіх комуністичних країн і в конституціях деяких європейських країн, прийнятих у ХІХ столітті.
Другий підхід базується на громадській угоді між владою з одного боку і народом як сукупністю окремих людей з іншого. Ті, ким правлять, погоджуються давати правителям гроші, наприклад, платити податки, а правитель, зі свого боку, зобов'язується щось для них зробити: реалізувати їхні права і утримуватися від втручання в деякі сфери їхнього життя, тобто, визнавати їхні права. І така угода часто називається конституцією, але вона може бути більш чи менш вигідна для однієї із сторін — залежно від того, хто є укладачами угоди від влади і від тих, хто не влада (від їхнього духовного рівня).
Третій підхід — Люди, які мають природні, властиві самій сутності людській, права і свободи, для того, щоб їм стало краще і зручніше жити, вирішують створити державу і призначити владу. І заради того, щоб держава могла діяти, вони з власної доброї волі погоджуються обмежити деякі із своїх прав, передаючи їх державі. Наприклад, вони погоджуються обмежити свої майнові права і платять податки або обмежують власну свободу і — по мірі необхідності — погоджуються служити в армії.
При третьому підході у влади стільки прав, скільки їй погодилися передати люди. Основним для концепції прав людини є поняття невід'ємної вродженої людської гідності. Людська гідність витікає із самої суті людськості, вона притаманна як немовляті, яке ще не встигло нічого вчинити, так і запеклому злочинцю.
Людська гідність — це зовсім не те ж саме, що гідність особиста. Особисту гідність ми заробляємо самі, вона зростає, якщо ми поводимося благородно, і падає, якщо ми вчиняємо ницість.
Наші права і свободи — це щит, який прикриває нас, нашу людську гідність від зазіхань з боку держави. Права людини не дають нам гарантій, що нас будуть любити і плекати, не гарантують ні щастя в житті, ні справедливості або хоча б найменшого достатку — вони лише захищають нас від принижень і зазіхань на нашу гідність і то лише з боку одного, але найсильнішого порушника - державної влади, що в демократії означає волю більшості.
Визнання прав і свобод людини не має суттєвого значення, коли нема процедур. Завдяки процедурам кожна людина може захищатися від порушень її прав.
Влада завжди схильна порушувати права, бо так їй легше правити і легшим здається досягнення ідеалів. Ця схильність влади не пов'язана з якимось конкретним ладом. Саме тому дуже важливе створення процедур, які б запобігали таким діям, зупиняли спроби держави знехтувати своїми обов'язками, "обійти" правила.
У державах з демократичними традиціями у захисті прав і свобод людини беруть участь суди, зокрема, конституційний та адміністративний суд, парламентські уповноважені по правах людини (омбудсмени), з цією ж метою використовуються інститути громадянської законодавчої ініціативи і референдуму, інститут індивідуальної конституційної скарги і петиції, пряме застосування інститутами держави конституції і міжнародних угод в галузі прав людини, неурядові організації, котрим закон надає можливості діяти, і т. ін. — В Україні все це є, але фіктивно. Навіть тих з громадськості, хто спеціально організувався і займається конкретною справою, ініціативу чути ніхто не збирається.
Легше захищати права людини , якщо в державі існує відповідний політичний устрій, діє принцип розподілу влади — законодавчої, виконавчої і судової, котрі контролюють одна одну. Але в Україні жодна з цих влад не можуть контролювати іншу, бо кожна залежна від двох інших.
Деякі матеріальні права, наприклад свобода слова, право на доступ до інформації про роботу державних органів, свобода зібрань та асоціацій, слід розглядати не лише як цінності, які слід захищати, а й як інструменти, які допомагають захищати інші права.
Крім цих загальноприйнятих Інструментів треба створювати спеціально для України, які би зробили Інструменти загальноприйняті дієвими. І в Україні, громадськість їх напрацювала, та вони, хоч ніким від влади не заперечені а навпаки названі слушними, проте ніде не взяті до розгляду.
За логікою, чим сильніша демократія, тим сильніший громадський рух, більше організацій, які захищають від зазіхань влади індивідуальний і неповторний характер кожної людини. В Україні ж, громадських організацій чимало, але таких, які захищають від зазіхань влади індивідуальний і неповторний характер кожної людини — нема.
У країнах, де демократія діє вже давно, люди помітили, що набагато легше боротися, якщо вони діють разом. В Норвегії, середньостатистичний норвежець є членом 22 чи 23 неурядових організацій. Він може не бути офіційним членом, але в той чи інший спосіб підключається до їхньої роботи. Це величезна кількість організацій — від тих, котрі катаються на лижах і до тих, котрі борються з магазинами, які продають горілку. І дуже важливо, щоб законодавство допомагало організаціям такого типу.
В Україні, теж знають, що гуртом легше батька бити, або що віника не зламати, та влада українська настільки підла, що навіть думки про те, щоб створювати організації по боротьбі із зловживаннями влади — не допускаються. А ті, хто спілкуються з бажаючими згуртувати народ проти свавілля та корупції влади — вороги владі.
Тому неурядових організацій, справді готових відстоювати права і свободи особи — нема. Бажаючих є, але вони не можуть об'єднатися щоб вийшло щось таке, що дуже важко розірвати, що буде СПРОМОЖНЕ НА РІВНИХ захищати людину від більшості і від уряду, який представляє цю більшість.
То ж, дуже нагальним є створення структури від народу - джерела влади, на Високодуховній основі.
Будь-яка влада боїться народу, але щоб знову не піти шляхом блуду у бездуховності, треба будувати таку структуру максимально з Народу Божого.
Анатолій Войтко
- голова Ради З'єднання борців
"За справедливість"
|
