|
Стаття 140. Кожен має право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію
усно, письмово або в інший спосіб - на
свій вибір.
Стаття 141. Здійснення прав,
передбачених статтями 133-140 може бути обмежене законом
в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я, для захисту репутації або
прав інших людей, для запобігання
розголошенню інформації, одержаної
конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості
правосуддя.
Стаття 142.
Кожен має право на працю, що включає
можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає
або на
яку вільно погоджується. Кожен
має право на належні, безпечні і здорові
умови праці, на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом.
Стаття 143. Використання примусової праці забороняється. Не
вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова)
служба, а також робота чи служба, яка
виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду
або відповідно до
законів про воєнний і про
надзвичайний стан. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних
для їхнього здоров'я роботах забороняється.
Стаття 144.
Держава забезпечує умови для повного
здійснення громадянами права на
працю; зокрема, керівник громади, кожному спроможному, хто бажає будувати потрібні громаді
виробництва та житло, зобов’язаний
надавати можливість будувати їх на їхніх умовах, при цьому в умовах, вигодою
для громади, може бути закладена — починаючи з мінімальної.
Держава гарантує рівні можливості у
виборі професії та роду трудової
діяльності, реалізовує програми професійно-технічного
навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Стаття
145. Громадянам гарантується державний захист від незаконного звільнення.
Стаття 146. Право на
своєчасне одержання винагороди за працю
захищається законом.
Стаття 147. Ті, хто працює, мають право на страйк
для захисту своїх економічних і
соціальних інтересів.
Порядок здійснення
права на страйк встановлюється
законом з урахуванням необхідності
забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод
інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або
до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі
закону.
Стаття 148. Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується
наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки,
встановленням скороченого робочого дня
щодо окремих професій
і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна
тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також
інші умови здійснення
цього права визначаються законом.
Стаття 149. Громадяни мають право на
соціальний визначений законом захист, що включає право на забезпечення їх достатніми
(встановленими законом) умовами життя, у разі повної, часткової або тимчасової
втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них
обставин, а також у старості та в інших непередбачених випадках.
Це право гарантується, визначеним законом, відсотком з податкових нарахувань
працюючих громадян; створенням мережі державних, комунальних, приватних і
громадських дотаційних закладів для догляду за непрацездатними.
Стаття 150. Право на пенсію.
1. Пенсійний вік може змінюватися, у встановленому
законом порядку, але не повинен досягати середньостатистичної довготи життя в Україні не
менш як на десять років для мужчин чи для жінок. У кожному випадку, якщо недожито ними віку до
десяти років після пенсійного їхнього періоду, то за рахунок тих, визначених
законом, галузей, які призвели до падіння середнього життєвого віку, належить компенсувати,
впродовж до і після пенсійного десятирічного періоду, родині моральну шкоду у
розмірі семи десяти відсотків пенсії дочасно померлого.
2. За вчасність і правильність нарахування пенсій відповідає роботодавець,
а для непрацюючих громадські центри зайнятості.
3. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, у тих випадках, коли
вони є основним джерелом існування, повинні бути достатні забезпечувати рівень
життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
4. Пенсія встановлюється законом з середньої заробленої зарплати за весь
період роботи з коефіцієнтом інфляції. Зарплати, з яких не було відрахувань до
пенсійного фонду або податку, не враховуються.
Пенсії працівників підприємств, будівництв, селян і службовців
радянської пори повинні мати єдину для України градацію по роках по кожній спеціальності, плюс чи мінус 10%
середньо заробленої за цей період. Пенсії військових, органів внутрішніх справ,
інших державних службовців становлять 60% від останньої посади і звання.
5. Кожен, хто не отримував зарплату належним чином і не мав належних
відрахувань від своєї зарплати, вправі звернутися в суд у будь-який
строк, за компенсацією
вимушених втрат з винних у неналежному нарахуванні зарплат та неналежному
виконанні відрахувань із зарплати, за весь період праці у роботодавця -
порушника законодавства.
6. Зарплата на підприємстві (в організації тощо) повинна нараховуватися у
відсотках від мінімальної на підприємстві.
7. Пенсія військовослужбовцям, усім державним службовцям, пільги за
діяльність та наслідки діяльності в будь-якій галузі (особливо галузей
підвищеної небезпеки), шкода державі чи суспільству і громадянам України, яка
відшкодовується, — усе повинно вирішуватися за рахунок конкретних галузей, а не суспільства,
щоб було видно дійсні затрати суспільства на галузь.
8. Раніше оформлені пенсії завжди
повинні бути відповідні тим, що нараховані останнім часом, незалежно коли ті
оформлялися.
9. Розмір максимальної пенсії не повинен перевищувати
десять мінімальних.
10. Працюючі пенсіонери не вносяться статистикою до
статусу пенсіонерів.
Стаття 151. Соціальну захищеність
усіх верств населення держава вирішує цілеспрямовано, без загальних пільг, без обов’язку звернення громадян за отриманням належного їм за законом,
через громадські організації споживачів послуг захисту.
Стаття 152. Державні послуги повинні надаватися цілеспрямовано або
максимально можливо за місцем знаходження споживачів цих послуг, через громадські
організації споживачів цих послуг.
Стаття 153. Якщо є черга на отримання послуг більша, ніж дозволена зборами
відповідної територіальної громади, то керівник органу, де така є, не вправі
займати посаду керівника.
Стаття 154. Довідки для надання послуги добуває орган, який надає послугу
(видає документ). Виконання Закону, щодо забезпечення прав громадян на пільги,
доплати, дотації… — є обов’язком державних органів, а невиконання державним
органом цього обов’язку — злочин, злочинці
якого конче караються у встановленому законом порядку.
Відповідальність держслужбовців за неналежне вирішення (не вирішення)
соціальної захищеності і неналежне надання (ненадання) державних послуг
встановлюється законом.
Стаття
155. Кожен має право на достатній життєвий
рівень для себе і своєї сім'ї, що
включає достатнє харчування, одяг, житло. Держава забезпечує це право, і не пред’являє
претензій за невиконання матеріального обов’язку перед державою, якщо це право
не забезпечене.
Стаття
156. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою,
регулюється законом, на таких засадах: шлюб
ґрунтується на вільній
згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права
і обов'язки у шлюбі та сім'ї; батьки зобов'язані утримувати
дітей до їх
повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків; діти рівні
у своїх правах
незалежно від походження, а
також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; насильство над
дитиною та її експлуатація переслідуються за законом;
виховання працелюбства не є експлуатацією; докір та покарання, які будують дитину доброю не є насильством. Держава
відповідає, заохочує і підтримує утримання,
виховання дітей-сиріт і
дітей, позбавлених батьківського піклування, а також, у встановленому законом
порядку, їхнє подальше забезпечення роботою та житлом.
Стаття 157. Право
на охорону здоров'я та медичну допомогу.
1.
Забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і
оздоровчо-профілактичних програм, з відсотку з податку. Плата закладу від
держави йде не на програму, а за надану послугу. Держава наймає державний
лікувальний заклад, оплачує лікування хворого, згідно виставлених рахунків
лікарнею за цінами лікування середніми у Європі, плюс - європейський, мінус -
не європейський рівень лікування, згідно щорічно встановленого законом
кошторису.
2. Допомога
закладам здоров’я – благодійна справа, здійснюється, у встановленому законом
порядку, через державу і не оподатковується а заохочується.
3. Державні
лікар, лікувальний заклад діагностику роблять безоплатно. У державних і
комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких
закладів не може
бути скорочена.
4. Держава
не вправі не оплатити лікування, за ціною встановленою законом.
5.
Не державні комерційні діагностичні, профілактичні і лікувальні заклади мають
право на існування виключно на конкурентній основі з державними.
6. Державна
ціна не може бути вище комерційної в населенім пункті, де здійснюється
лікування.
7. Там,
де неможливо ліквідувати монополію лікувального комерційного закладу на те чи
інше лікування, держава регулює і комерційну ціну, за погодженням з
громадськістю відповідного населеного пункту.
8.
Держава вправі стягнути затрати на лікування хворих, з підприємств та з громад
тих територій на яких вони захворіли.
9. За
неякісне лікування, держава компенсує пацієнту збитки, винні лікар (лікувальний
заклад) компенсують збитки державі, а за шкоду і за її наслідки винні несуть
відповідальність, згідно закону.
Стаття 158. За високоякісне лікування
лікувальному закладу будь-якої форми власності держава повинна надати дотації
на лікування.
Стаття 159. Лікувальні заклади, що
були державною власністю, можуть, в інтересах суспільства, належати приватним
особам чи страховим кампаніям за угодою з державою з обов’язковим публічним
погодженням умов оренди чи купівлі з громадськістю.
Стаття 160. Діагностичні і лікувальні заклади мають право на комерційну діяльність, за
умов повної чітко визначеної у статутних
документах відповідальності перед пацієнтом за наслідки.
Комерційне
лікування не може пересікатися в задоволені комерційних інтересів з державним.
Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності на
конкурентній основі.
Стаття 161. Держава дбає про розвиток
фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя у
встановленому законом порядку.
Стаття
162. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля гарантується, а його
забезпечення визначається Законом, зокрема — довготою життя і станом здоров’я,
і рахується забезпеченим, коли довгота життя вища за середню по Європі, а
захворюваність, коли нижча за середню у Європі.
Зокрема,
гарантія цього права здійснюється шляхом:
1. Звільняється від податку наукове
дослідження і виробництво не менше трьох видів (визнаних Верховною Радою
перспективними щодо безпеки та економіки) джерел енергії, альтернативних до
найбільш використовуваних в Україні.
2. Галузь діяльності, що привела до
катастрофи, не має права на розвиток (ця заборона діє до ліквідації наслідків
катастрофи максимально за рахунок галузі) і не вправі вважатися безпечною до
виконання наукового висновку з цього питання міжнародних експертів, які не
можуть вважатися зацікавленими у розвитку галузі.
3.
Заборонено розвиток видобутку енергії і діяльність об’єктів енергій, не
вивчених щодо можливих наслідків, яку можуть вони нести небезпеку. Такі види
енергетики і діяльність об’єктів, вправі існувати тільки для дослідження, в
обсягах, що можуть зашкодити не більше 10-ти бажаючим їх дослідити.
4. В Україні визнається екоцид* (початок
геноциду) в разі, коли смертність перевищує народжуваність в 1,1 рази або коли
природна безплідність сімей перевищує 30%; із усіма юридично-правовими
наслідками, встановленими законом.
*Екоцид.
Масове зникнення (зараження) рослинного або тваринного світу, отруєння
атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити
екологічну катастрофу (ст.441 КК).
5. Місцеві бюджети для відновлення і
компенсації безпеки (від існування на їхній території об’єктів, які мають
підвищену небезпеку) отримують 30% з прибутку, або (якщо 30% прибутку менші за
5% вартості об’єкта) 5% від вартості об’єкта. Будівництво і експлуатація таких
об’єктів без дозволу громадськості, усіх територій теоретично можливого впливу
— незаконні. Територія теоретично можливого впливу встановлюється законом на
випадки: будівництв, експлуатації, ремонтів, профілактики та аварій, з
урахуванням впливу кожного елементу, які є чи можуть бути продуктами
діяльності, та елементів, що утворюються
внаслідок їх розпаду чи сполук елементів, які можуть виникнути з часом, на стан
організмів в малих та великих дозах окремо.
6. Дозволами громадськості, місцеві органи
влади (шляхом референдумів серед виборців усіх територій теоретично можливого
впливу) погоджують: стратегію вибору, напрямку і способів розвитку та
розбудови; стратегії: енергетичну і сировинну, безпеки життя та довкілля;
стратегію забезпечення прав та свобод громадян.
Немає
права винесення на референдум, проект, щодо будь-якої діяльності, який не
містить вичерпних розрахунків, виконаних відповідно вимог цієї Конституції,
щодо можливого впливу на людину і довкілля від діяльності і її наслідків.
До
отримання результатів референдумів забороняється обговорення цього питання
органами влади, також прийняття рішень, угод тощо.
Забороняється
реклама, проведення будь-яких конкурсів, культурно-мистецьких заходів та спортивних змагань, що можуть пропагувати
будівництво чи діяльність об’єктів підвищеної небезпеки для довкілля і
здоров’я.
Відповідальність
за порушення цієї норми встановлюється законом, як за тяжкий злочин.
7.
Якщо законні інтереси громади чи колективу членів громади були свідомо порушені
до референдуму, з використанням законодавства чи з вини влади (щодо
непогодження шляхом референдуму), то такі рішення влади є нікчемними, а права
громади (колективу) повинні бути відновлені а збитки та шкода відшкодовані
максимально можливо.
8. Кожному гарантується право вільного доступу
до інформації, яка може мати вплив на стан довкілля, на безпеку життя і
здоров’я, зокрема про смертність та хворобливість, про якість харчових
продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація
ніким не може бути засекречена.
9.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (бездіяльність) щодо стану
довкілля у встановленому законом порядку. Відповідальність за порушення цієї
норми встановлюється законом, як за тяжкий злочин. Негайне відшкодування
завданої шкоди, порушенням цього права, гарантується державою, з наступною
компенсацією за рахунок винних.
Стаття 163. Кожен
має право володіти,
користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стаття 164.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Стаття 165. Громадяни
для задоволення своїх потреб можуть мати
спільну (колективну) власність користуватися об'єктами права державної та
комунальної власності відповідно до закону.
Стаття 166. Ніхто не
може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної
власності є непорушним, непорушність якого контролюється державою особливо.
Стаття 167. Примусове відчуження
об'єктів права приватної власності може
бути застосоване лише як виняток з
мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених
законом, та за умови
попереднього і повного
відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких
об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в
умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Стаття 168. Конфіскація майна може
бути застосована виключно за рішенням
суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Стаття 169. Використання
власності не може
завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 170. Кожен
має право на підприємницьку діяльність,
яка не заборонена законом.
Стаття 171. Підприємницька діяльність депутатів, посадових
і службових осіб органів
державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
У виборних органах не можуть працювати громадяни, які
входять до числа осіб з капіталом більшим за 60% від капіталу середнього підприємця
тієї місцевості, де обертаються його гроші.
Стаття 172. Держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем
на ринку, неправомірне обмеження
конкуренції та недобросовісна конкуренція.
Види і межі монополії визначаються законом.
Стаття 173. Держава захищає права виробників та споживачів через правозахисні
громадські (в т.ч. духовні) організації, створенні, відповідно виробниками чи(та)
споживачами, здійснює контроль за
якістю і безпечністю продукції підприємництва та усіх
видів послуг і
робіт, сприяє діяльності
громадських організацій виробників
та споживачів.
Допомога правозахисним неприбутковим організаціям –
благодійна справа, здійснюється, у встановленому законом порядку,
цілеспрямовано.
Стаття 174. Кожен має право на освіту. Повна
загальна середня освіта є обов'язковою.
1. Держава, з встановленого законом відсотку від податку, безоплатно навчає, розвиває
освіту, надає
державні стипендії, пільги учням і студентам. Хто бажає, у встановленому
законом порядку, допомагає тим закладам освіти, які не руйнують а будують
особу; допомога не оподатковується а заохочується. Держава наймає навчальний
заклад, оплачує не програми, а надані послуги відповідно їх якості, згідно виставлених
рахунків за цінами навчання середніми у Європі, плюс - європейський, мінус - не
європейський рівень навчання; коефіцієнт і кошторис встановлює законом щорічно.
2. Громадянам, які належать до
національних меншин, відповідно до закону, гарантується право на вивчення рідної мови чи навчання нею
у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні
товариства, скрізь, де такого навчання прагне достатньо бажаючих, для його
організації. Організація такого навчання покладається на ініціаторів.
Стаття 175. Громадянам
гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної
власності, їхніх авторських
прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами
інтелектуальної діяльності.
Стаття 176. Кожний
громадянин має право
на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
ніхто не може використовувати або поширювати їх без його
згоди, за винятками,
встановленими законом.
Стаття 177. Держава
сприяє розвиткові науки,
встановленню наукових зв'язків
України зі світовим співтовариством.
Стаття
178. Культурна спадщина
охороняється законом.
Стаття
179. Держава забезпечує збереження
історичних пам'яток та інших
об'єктів, що становлять культурну
цінність, вживає заходів
для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Стаття 180. Кожен зобов'язаний не
заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані
ним збитки.
Стаття 181.
Громадяни, які виявили бажання за угодою, здійснюють військову службу
відповідно до закону. Підчас служби вояк
повинен, у визначеному статутом і умовами угоди порядку, навчатися, на високодуховній
основі, різним наукам (на вибір). Умови мають гарантувати духовний ріст,
підвищення кругозору, покращення світогляду — за кожен рік служби.
Збройні Сили України та інші військові формування
ніким не можуть бути використані
для обмеження прав і свобод громадян, для незаконного усунення органів
влади чи перешкоджання їх
діяльності, для повалення конституційного ладу.
Стаття 182. Держава, у визначеному законом порядку,
забезпечує соціальний захист
громадян України, які перебувають на
службі у Збройних
Силах України та
в інших військових формуваннях, а
також членів їхніх сімей і гарантує забезпечення цього права, встановленням
законом кримінальної відповідальності за недотримання його вимог, в т.ч. щодо
строків.
Стаття 183. На
території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних
формувань, не передбачених
законом; не допускається
розташування іноземних військових
баз. Тимчасове перебування іноземних
військових формувань можливе на умовах дозволу Народу, визначеного
референдумом, та оренди в порядку,
визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною
Радою України.
Стаття
184. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно
позбавлений життя. Обов'язок держави і кожного - захищати життя людини.
Стаття 185. Кожен має право захищати своє життя і
здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (а дієздатні -
в т.ч. у суді).
Стаття 186. Кожен (крім злочинців, наркозалежних,
токсикоманів, хворих на алкоголізм, сексуально збочених… – статус яких чітко
визначається законом), має право на повагу до його гідності.
Стаття 187. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Стаття 188. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана
медичним, науковим чи іншим дослідам.
Стаття 189. Кожна (не осуджена) людина має право на свободу та особисту
недоторканність.
Стаття 190. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою
інакше як за вмотивованим рішенням суду праведного і тільки на підставах та в
порядку, встановлених законом, порушення цього закону є тяжким злочином, що не
може бути не покараним.
У разі нагальної
необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом
органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний
захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена
судом. За те що особа не звільнена, якщо протягом сімдесяти двох годин з
моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під
вартою.
Стаття 191. Кожному заарештованому чи затриманому має бути
невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права
та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та
користуватися правовою допомогою захисника.
Стаття 192. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в
суді своє затримання.
Стаття 193. Про арешт або затримання людини має бути негайно
повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Стаття 194. Кожному гарантується право
на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (без
винятку), органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
| 